Лагода

У Великодні дні, очікуючи гостей, я увімкнув телевізора, щоб підтримати собі святковий настрій та подивитися якусь життєстверджувальну передачу або якийсь відповідний святковий кінофільм, приміром, «Острів» Павла Лунгіна. Зізнаюся, давно не дивився телевізор — усе був зайнятий роботою. Однак, переглянувши всі телеканали, я зрозумів, що ефір геть «порожній» за своїм змістом. Я не полінувався вивчити й програму телепередач на тиждень. Виявляється, що весь ефірний час більшості телеканалів «забито» телевікторинами, ворожками та віщунами всіх мастей, мильними операми сумнівного змісту, новинними блоками, які з кожним днем дедалі більше нагадують жовту пресу. Художні фільми переважно західноєвропейські, в основному криваві бойовики, які нав’язують чужі для нас «цінності цивілізованого світу». Але яке смислове навантаження несуть ці фільми? Який вони створюють настрій у людей і чого вчать? Хто і з якою метою хоче переформатувати свідомість народу і на яку хвилю налаштувати?

Давайте проведемо аналітичний експеримент і порівняємо два фільми. Один фільм візьмемо з телепрограми. Його запропонували глядачам у світле свято Великодня редактори одного з вітчизняних телеканалів. Фільм називається «Божевільний Макс» (виробництва Австралії). У ньому показано якесь «найближче майбутнє» після великої катастрофи, що вразила нібито нашу цивілізацію. Беззаконня, насильство, корумпована поліція, яка спочатку намагається боротися з озвірілою бандою байкерів, а тоді здається під пресом продажного начальства та свавілля бандитів. Головний герой фільму — Макс — поліцейський, який не може миритися з таким станом справ, звільняється з роботи й хоче переїхати в інше місце разом з дружиною та маленькою дитиною. Але байкери наздоганяють їх у дорозі. Усі гинуть, окрім Макса, який після цього божеволіє і починає мстити бандитам, причому з доволі витонченим садизмом та цинізмом.

І що тут хорошого? Бруд, кров і стан постійного пригноблення? Що може дати такий фільм глядачеві? Страх перед «незаперечним правом найсильнішого», як у тваринному стаді. То з нас хочуть зробити стадо? У фільмі потерпілі не з’являються на судові розгляди та й взагалі ніяк не намагаються протистояти злу. Показуючи могутність банди та її безкарність, пропонується саме така модель поведінки у випадку глобального катаклізму, мовляв, немає влади, значить треба згуртовуватися в банди — «нас багато, ми сильні, правда за нами». Тобто, задається модель негативного поведінки під час небезпеки. Навіщо робиться така установка? Для того, щоб стерти традиційну установку, яка властива нашому народові, — братерська взаємодопомога й виручка під час лиха та нещасть.

У цьому фільмі знеславлюються поняття людської честі, гідності, звеличуються груба сила та цинізм, з яким знищується ворог. Загалом, фільм залишає гнітюче враження та гостре бажання сказати пару міцних народних виразів, які точно оцінюють усю «цінність» даної картини для нашого глядача. Але є в цій історії і позитивний момент — з’являється пекуче бажання «прокомпостувати» негативні установки даного фільму, переглянувши хоча б кілька справжніх комедій радянських часів.

Тож будьте уважними та пильними, коли сідаєте за перегляд подібних фільмів. Зараз іде боротьба за свідомість людини, про яку прості громадяни навіть і не здогадуються. Однак під час катаклізмів підсвідомі установки не змусять себе чекати — чим підсвідомість напхали, те й отримаємо. Не їжте інформаційної отрути, якщо не хочете зруйнувати себе і світ своєї сім’ї.

А тепер для порівняння візьмемо інший фільм. Наприклад, той же «Острів» (виробництво Росія). У ньому показується доля одного чоловіка, звуть його Анатолій. На початку фільму він у війну працював кочегаром на баржі, що перевозить вугілля. Баржу захопили німці та під прицілом автомата змусили Анатолія розстріляти шкіпера баржі. Чоловік виявив легкодухість і не зміг проявити стійкості та мужності — вистрелив у свого друга Тихона, і той упав за борт у воду. Німці залишили Анатолія на замінованому кораблі, який невдовзі вибухнув. Але головний герой дивом вижив. Його рятують ченці, які проживають на острові, куди принесло водою тіло Анатолія та рештки баржі. Через десятки років ця людина стає пророчим старцем Анатолієм, шанованим за праведне життя й дійсно чудотворну допомогу, яку він надає людям, які звідусіль приїжджають до нього з різними проблемами та хворобами. При цьому Анатолій працює в монастирі кочегаром. Деякі ченці не розуміють такого його стилю життя, заздрять його дарові зцілення і передбачення. Сам Анатолій допомагає і їм (хоча й дещо своєрідно) вийти із темряви помилок. Але, незважаючи на смирення й каяття, чоловіка обтяжує його давній злочин. Він часто сідає в човен і пливе на безлюдний острів, де ревно молиться Богові й кається в скоєному гріху. І ось одного разу до монастиря приїжджає адмірал зі своєю хворою (одержимою) донькою, яку ніхто зі знатних лікарів не міг вилікувати. Старець зцілює дівчину молитвами, а коли зустрічається з її батьком-адміралом, то впізнає у ньому того самого Тихона... Виявляється, того фатального дня він лише поранив Тихона в руку, і той врятувався. Тихон повідомляє, що давно його пробачив. І старий Анатолій відчуває, що тепер може спокійно померти. Він передбачає свій відхід до Бога.

Незважаючи на всю тяжкість обставин, фільм «Острів» буквально просякнутий та наповнений Світлом, глибокою життєвою мудрістю, життєствердними думками й тонким гумором. Картина є наочним прикладом аксіоми: «Кожен грішник має майбутнє, а кожен святий має минуле». Фільм стверджує, що незважаючи ні на що, головне — залишатися Людиною. Навіть оступившись, кожен має шанс спокутувати провину. Адже за людей говорять не слова, а вчинки. Анатолій, який одного разу зробив тяжкий вчинок, усе своє життя потім здійснював тисячі добрих і благородних справ, допомагаючи людям. На прикладі долі цієї людини глядач бачить дороговказ у житті — як можна, зберігаючи моральні засади та цінності, словом і ділом допомогти іншим. Вказуючи на гріхи, що закралися в душі священнослужителів та парафіян, отець Анатолій ніби допомагає глядачеві розібратися, що є дійсно цінним у житті, а що — минуще, марне. Фільм закладає установки на бажання чинити добро. Він є, по суті, алегорією нашого життя. Кожен із нас у біді чи горі шукає розради, підтримки або опори в чомусь значно вищому від матеріального світу. Ми неначе образно віддаляємося від суєти на той відокремлений острівець своєї душі й просимо Бога помилувати нас за наші гріхи та провини. Цей острівець душі невидимий для інших, на ньому тільки ми і Бог. Це місце перебування стає важливим для людини — як за життя, так і після смерті. Адже усі ми в цьому світі лише гості. Але навіть у гостях треба завжди пам’ятати про свою істинну природу та духовні цінності.

Ось такі наші фільми: глибокі за змістом і досвідом пізнання життя, що дають людині відповіді на одвічні питання. Напевно, різниця між слов’янськими та західними фільмами тепер уже очевидна і для вас, шановний читачу. Володіючи цими аргументами й фактами, ви зможете допомогти своїм друзям та родичам — порадити «споживати» тільки хороші кінопродукти, які не руйнують нас зсередини, а навпаки, творять у кожному з нас Людину з великої літери.

Андрій Яковлєв
м. Київ

Телевізор

Однажды муж, придя домой с работы,
Застал жену-учителя в слезах.
— Ну, что, опять достали обормоты?!
Мне объясни суть дела в двух словах!

Но, вопреки обычным ожиданьям,
Жена сказала:
— Я, чтоб их понять,
Дала четвероклассникам заданье:
Письмо-желанье Богу написать.

— Ну, и к чему тогда тоска-кручина?
Неужто, все попасть мечтают в рай?
Она письмо одно ему вручила,
Сквозь слёзы бросив коротко: — Читай!

* * *

«Прошу тебя, Всесильный, Добрый Боже,
Ты помоги мне жизнь прожить не зря:
Чтоб стал я папе с мамою дороже,
Ты телевизор сделай из меня.

Ведь телевизор в доме самый главный:
Он говорит - все прочие молчат.
Мне кажется, что быть им очень славно:
Не перебьют тебя, не накричат.

И не прогонят, чтобы не мешался.
Его все любят! Нет его милей!
Вот если б мной так папа занимался -
Смотрел живой, не в записи хоккей!

Вот если б мама, выкроив минутку,
Пришла ко мне на праздничный концерт!..
Но на экране - радости желудка,
Он, телевизор - гуру и эксперт.

Прошу я, Боже, только лишь об этом!
Хочу стать им всем сердцем и душой!
Пусть буду мал и серенького цвета,
Зато всегда любим моей семьёй!»

- Ну, что за люди?! Изверги и только!
Уж я б таких, когда бы их я знал!
- Воскликнул муж. Она ж сказала горько:
- Всё это Богу сын наш написал.

Лариса Яхимович
Член Спілки письменників Росії, член Спілки письменників-перекладачів, член Регіонального громадського Фонду сприяння розвитку сучасної поезії «СВІТОЧ», член Чехівського співтовариства.