Лагода

До наших днів збереглося кілька літописних і народних переказів про те, що сонце було шановане слов'янами. Найдавніша з них належить арабському письменникові Х століття Аль-Масуді. У своїй роботі «Золоті Луги», описуючи слов'янські храми, він зауважує, що в одному з них в куполі були зроблені отвори для спостереження точок сходження сонця, і що там були вставлені дорогоцінні камені з накресленнями, що пророкували майбутнє [1]. Інший арабський письменник Ібраїм бен-Весіф-Шах у своїх працях пише, що слов'яни вшановували сонце, і що один із слов'янських народів святкував сім свят, названих за іменами сузір'їв, найважливішим з яких було свято Сонця [2].

У літописах зустрічаються вислови, які побічно вказують на старовинні вірування наших предків до участі сонця в справах людських: «сего не потерпя солнце лучи скры» - «погибе солнце и бысть яко месяц, его же глаголют невегласи: снедаем солнце» [3].

За часів становлення християнства на Русі язичницькі вірування стараннями духовенства та представників влади стали поступово видозмінюватися. Наприклад, можна зустріти такі повчання Кирила Туровського: «Не нарицайте себе бога ни в солнце, ни в луне» [4], «луце же ли поклонятися лучю мрькнущему, нежь лучю безсмертному и богу створенну, а не Богу все створшу» [5]. Слов'яни зуміли об'єднати старі язичницькі вірування з новими християнськими. Слов'янська культура настільки глибока й багатошарова, що з покоління в покоління передавалися перекази про сонце як про істоту божественну. І, мабуть, тут не все так просто...

Адже в старовинних слов'янських казках кажуть, що Сонце є цар, що він володіє дванадцятьма царствами [6], і в кожному поставив паном одного зі своїх дванадцяти синів, дванадцяти сонць, що сам Цар-Сонце живе в сонці, а сини його живуть в зірках. Найцікавіше — слов'яни вірили, що сонце, передбачаючи нещасні події, дає знати про них людям і зупиняється на шляху чи ховається в хмарах. Крім того, вірили, що воно допомагає людям, але в той же час переслідує недостойних, що заслужили його немилість. Тут можна також згадати прислів'я: «Де сонце, там і сам Господь».

Сонце було шановане з одного боку як небесне світило, що знаходиться в середині світла, все висвітлює, і як Бог, як Цар-Сонце. Царство його слов'яни представляли десь за морем, у країні вічного літа і вічного життя, звідки насіння життя залітає й до нас, а палати його перебували на високих, священних горах (слово «чертог» з давньослов'янської перекладається як палата, хороми, палац). За віруваннями, там Цар-Сонце сидить на своєму пурпурному, золото-тканному престолі. Сім зірок ангелів-суддів і сім вісників, літають по світу в образі хвостатих зірок виконують його волю. Сонце було шановане як святий Владика неба, землі та людей. Вірили, що від нього залежать зірки й вітри, врожай та погода; вірили, що людям добрим сонце допомагає, а тих, хто схибив, - карає. Сонце також вважали захисником сиріт та покровителем сімейного спокою і щастя, тому кожна сім'я повинна була мати його образ. І найцікавіше, що до Сонця, як владики всього, зверталися з молитвою не тільки в біді чи хворобі, але й постійно, кожного дня [7].

Вчені й досі не можуть відповісти на запитання, чому число сім, а також сім божеств чи ангелів так часто зустрічається у віруваннях та міфології як слов'ян, а практично всіх стародавніх народів? Сім планет і сім днів тижня, сім коней сонця і сім ангелів-суддів, сім брам сонця Мітри, сім стад Геліоса, сьомий день кожного місяця, як день народження Аполлона, у стародавніх шумерів сім великих богів, що дивляться «в чарівне колесо руху Світу ... присуджуючи Долі людям», сім «Безсмертних Святих» на чолі з Ахура Маздою в зороастризмі, сім великих богів, що правили Єгиптом 12300 років, і, нарешті, сім Архангелів в християнстві (а в Православ'ї вісім!), у легендах східних народів сімка Бодхісатв Шамбали. Можливо, відповівши на це запитання, вчені несподівано для себе наблизяться до розгадки й інших таємниць?

До речі, давня слов'янська символіка містить в собі легендарну печатку Шамбали: сонце, сонце, всередині якого знаходиться зрізана піраміда і вгорі трикутник. Око, згідно з переказами, — це всевидяче око Бога. А трикутник означає поєднання трьох принципів побудови Всесвіту: Лотоса, Аллата і Бога (Мал. 1) [8], [9]. І навіть сьогодні чи не в кожному Православному храмі можна також зустріти цю незвичайну символіку, одним з важливих елементом якої є сонце! (Мал. 2)

Інші дослідження вірувань древніх слов'ян розповідають нам про те, що Сонце було шановане як син верховного божества язичницької Русі — Сварога. Але про все по порядку. В Іпатіївському літописі є такі слова: «И бысть по потопе и разделеньи язык, иоча царствовати первое Местром от рода Хамова, по нем Еремія, по нем Феоста, иже и Сварога нарекоша Егуптяне; царствующю сему Феосте в Егупте, во время царства его, спадоша клеще с небесе, нача ковати оружье». Тут слов'янський Сварог ототожнюється з давнім Феостом або Ефестом, Вулканом, Єгипетським Фта. Вулкан же є богом блискавок, коваль небесної, божественної зброї. Тут також варто звернути увагу на деякий зв'язок слов'янського пантеону богів з єгипетським, що підтверджують літописи. У цього верховного бога, бога блискавок, було ще й інше ім'я — Перун. Дослідники приходять до висновку, що Сварог і Перун суть різні назви одного й того ж божества [10].

Вважається, що верховне божество Сварог-Перун породжувало двох синів: Сонце і Вогонь. У наведеному вище тексті Іпатіївського списку літопису читаємо далі: «И по сем [тобто по Свароговому] царствова сын его, именем Солнце, его же наречуть Дажьбог… Солнце царь сын Сварогов, еже есть Дажьбог». Братом Сонця, сином Сварога, називається також і вогонь: «Огневи моляться, зовут его Сварожицем». І найцікавіше, що стародавні джерела називають слов'ян онуками Дажбога. . Наприклад, у «Слові о полку Ігоревім» сонце Дажьбог виступає дідом Слов'ян, і під цим ім'ям його величають і в народних піснях досі як Дід, Дідо. Відоме також і інше його ім'я – Ладо, що означає Світло, Краса, Мир, Любов, Радість. Приміром, у хорватів є така народна пісня: «Лепи Иво терга роже, тебе, Ладо, свети боже! Ладо, слушай нас, Ладо! Песме, Ладо, певамо ти, сердца наше клянемо ти: Ладо, слушай нас, Ладо!»; а в сербів є старовинна пісня, у якій люди благають Бога, щоб він сяяв: «сияй, сияй, боже!». Варто зауважити, що в ще давніші часи, часи матріархату, тобто верховенства Жіночого начала в суспільстві, слов'яни шанували богиню любові і блага Ладу.

Той факт, що Сонце вважалося дідом або батьком слов'янського народу, підкреслює і старовинна пісня, яка зустрічається з невеликими змінами в епосі всіх слов'янських народностей. Адже коріння в нас одне!

«Сонечко, сонечко,
Заглянь у віконце!
Твої дітки плачуть,
Пити, їсти просять».

Сенс цих простих слів, мабуть, куди глибший, ніж може здатися на перший погляд. Адже якщо слов'янський народ вважається онуком Сонця і знаходиться під особливим його заступництвом, то звернення до нього з проханням про пиття та їжі може трактуватися як прохання духовної їжі, без якої не може обходитися жодна людина на Землі.

За віруваннями наших предків, Сонце займає особливе місце і в устрої світу. Вважалося, що воно знаходиться в його середині. Наприклад, у сербів було повір'я, що за світом, де світить Сонце, тягнеться царство темряви. Це переказ, як і багато інших язичницьких, з приходом християнства лише видозмінився, не втративши своєї суті. Адже в якійсь мірі уявлення про те, що там, де не світить Сонце, де люди втрачають Віру і Любов до Бога, де відбувається порушення людиною будь-яких моральних принципів, там починається темрява. Причому варто звернути особливу увагу на те, що темрява наступає насамперед усередині самої людини — не десь зовні, невідомо де, а саме всередині. Тому в Біблії й написано: «Хто в Любові, той у Бозі, і Бог у ньому, бо Бог і є сама Любов».

Цікавий також той факт, що з прийняттям християнства на Русі, відбулася підміна понять. Наприклад, ми вже говорили про те, що божество Сонце іменувалося як Ладо, означаючи Світло, Мир, Красу, Любов. Тобто люди використовували це ім'я в позитивному значенні. Після ж прийняття християнства ім'я Ладо перейшло в ім'я біса і тим самим отримало негативний відтінок. У народі кажуть: «іди до Ладу» або «до Ляду», замість «іди до біса». Тому якщо раптом у житті Ви почуєте на свою адресу слова «іди до Ладу», », то можете тільки зрадіти, оскільки насправді Вам вказують шлях до божества Світла й Любові.

Отже, ми розглянули основні старослов'янські вірування в Сонце як божество. Ця інформація цінна для нас у тому сенсі, що під уявною примітивністю і наївністю поглядів ховаються глибокі пласти сокровенних знань, які зустрічаються в культурі всіх стародавніх народів, від шумерської цивілізації до Стародавнього Єгипту, від індіанців Америки до Китаю та Індії. А раз у віруваннях древніх народів є стільки спільного, може, й джерело у них одне? Крім того, пізнання одвічної слов'янської культури дозволить нам зрозуміти, що сучасні кордони, які розділяють різні слов'янські народності — це лише тимчасове і штучно створене. Адже стародавні арабські та грецькі мандрівники, відвідуючи різні регіони, населені слов'янами, зауважували — у культурі та побуті у слов'ян від півдня до півночі, від сходу до заходу практично не було розходжень. Але це тема наших наступних публікацій.

Літературні джерела:

[1] M. Charmoy, Relation de Mas’oudy etc. Memoires de l’Acad. Imper. des Sciences de S. Petersb. VI-eme serie. Tome II. 1834, стр. 320.
[2] M. Charmoy, стр. 326.
[3]. Лаврентія. Літопис. Повне СОБР. Років. I, стор 71.
[4]. Москвітянін, 1834, I, Матеріяли, стор 243.
[5]. Рукопис XVI ст. Поведанія спасенні.
[6]. Макаров, «О солнечных царствах», Рус. Предания II, стр. 103.
[7]. И. Срезневский, «Об обожании Солнца у древних славян», Журнал Мин. Нар. Просв. 1846 г., №7.
[8]. Анастасія Нових, «Перехрестя», Київ, 2004 р.
[9]. Анастасія Нових, «Птиці і камінь», Київ, 2004 р.
[10]. C.М. Соловьёв, «Очерк нравов, обычаев и религии славян, преимущественно восточных, во времена языческие», 1849 р.

Далі буде...

Володимир Оксененко